ред, дивлячись на чоботи та похитуючись на стану й стиха посвистуючи.
— Що се ти, москалю, здумав? — заговорила мати. — Ти в коршмі, чи що?
— Нѣтъ! я въ свининцѣ! — озвавсь Антосьо.
— Бог з тобою! образи!
Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи й пішов з хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет — на букы-ёръ-бъ і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блюзі.
— Господи-Господи! — подумала мати, — попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляхівка вийшла та така, що з голими руками не приступай; а сей москалем став. Пропащі світи! Господи-Господи! От як до матері! А ми, бувало, в свого татуня, як курчата, в-купці — в-купочці. Вони, навчають, ми слухаємо; й так поважали-сьмо їх, так любили! А матінку, то… Господи-Господи!… Ні вже! кончина світа зближається… — І почала плакати.
Ні Теклі, ні Масі на сю пору не було дома: Текля була в полі коло баштана, а Мася в оконома на посидінках. В оконома було дві дочки, то Мася до них і вчащала, й вони до неї навідувались. Наче на прикрість матері Мася все водилась з ляхами та з ляхівками, як і завсігди. Наведе гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То й лучше, що її не було, бо не дала-б матері й наплакати. А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть: він же йому дасть! — подумав би кожен, хто-б угадав, що̀ на душі діялось.
