Тимосі й се не подобалось — „яке тобі діло?“ — каже. От мати й ускаржалась перед Антосьом, що сякий да такий наш зятенко.
— Добре каже, — озвавсь Антосьо, — бо яке-ж вам діло до його хазяйства?… Чорт його бери!
— Як то — чорт його бери?
— Та так просто; а хіба що?
— От і се! а шкода!
— Овва! хіба-ж воно ваше?
— А чіє-ж?
— Його.
— А чим же воно його? — аж скрикнула стара.
— Та так, його та й годі! Впустили сокола, то й цяцькайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте, а чого ні.
— Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й годі. Умру, а все казатиму, що моє. — І почала плакати, а плачучи приговорювати: — отсі руки, — показує, — і льон брали, й коноплі. Ще й за твого батька покійного — хай там царствує, — я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасіки, й всюди я, всюди я і воно — та моя крівавиця — не моє, не моє?
— А не ваше! — каже Антосьо, — було ваше, а тепер не ваше.
— А чіє-ж?
— Того, хто тут настоятель.
— Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш багатий! І ти такий будеш?
— Се друге діло, а Тимоха — бачите який!
Не знайшла мати ульги в розмові з сином,
