Незабаром після сього ще Антосьо й не вчився в Камянці, а вже сидів у кутку и мимрив з „Православнаго Исповѣданія“. Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив отсе з біди й просить музиків десь там вечір грати. Й доси в Камянци той звичай є, що дрібнійші пани, як хочется вечір видати, вдаються до семинаристів — музикантів. І сі йдуть, хоч і в незнакомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семинаристи погуляють до-схочу. От і пішли вони, й Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, що ну.
Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sąsiad, fanty, pastor; — далі взялись за ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забаривсь у koło. Кому-ж співали людяних: chodzi ptaszek… тому: wróbel, панянкам своїх; а Любораченку заспівали: Chodzi niedžwiedž…
Не зразу опамятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і Бо-зна що. Ото й почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде до-дому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то й у хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться,
