й дав. Ви-ж самі бачили, що ми так довго шукались за сим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.
Тим часом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути й таки бути дома, як би мав і до їх станцій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник.
— Хто-ж його зна, мабуть, чи не вітер грюкає!
— Я бачив, що людина.
— Хто-ж його зна! мабуть, чи не хазяй забратого вами добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте, — каже, — люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли?
Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.
— Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, й на пів голосу: — ви-ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду, — каже він. — Я вийду на двір.
Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: „Є!“ — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп
