Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку й видає її за поличчя тієї дівчини, що йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь пан-отець, а не панянка. Де-ж сѐй взяв його, Антосьо не мав цікавости й запитати: подякував та в кишеню. Чого-ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати імя Боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк, або так, а каже: „та“. А яка? Та сама, та, на картині що намальована, — не друга-ж!
Не кожному й по чарці стало, як пляшка й опорожніла.
— Э! се вже не гарно, — каже Антосьо, — люде добрі зійшлись та на̀сухо повинні виходити, чи що? — й дав ще на око.
— Та мало буде, — кажуть. Антосьо дав і ще на око.
Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їди з таким смаком, наче промолотились. Тим часом і смерклось.
За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, й один гукнув:
— Ану, панове, по шажку! — й підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.
— Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а другий: — Та втік, не втік, а побігти можна. —
