ний та темний тютюн, та ще й потертий, бо на̀сипом його в кишені носив.
— А нічогенький собі, — каже Антосьо, — хоч нюхай! — Другі тільки переглядались.
Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу́, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случа̀й, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять сі, а хто не курив, капшук розглядали.
— А се вже якась попівна удружила? — кажуть.
— Може й так, — озвавсь Антосьо, осміхнувшись.
— А чи й сама така, як її робота?
— Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду?
— Бідний горобець! — каже басиста, а був богослов, — чого-б я так високо літав! Тут і сякатака кривобока коли-б хоч подивилась, а він на лучших бє!
— Що? не вірите? — каже Антосьо. — Ось же я портрет її покажу вам. Поназдивитесь! — І почав ритись в звязці та в книжках; і справді вийняв картинку. — Дивіться, — каже.
Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з'явилась випивка. Не до панянок тоді було, — дали місце чому другому. Навіть не додивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.
— А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.
— Нічого собі, — кажуть, — коли се вона.
— Та! їй-Богу, та! — каже Антосьо. А сьому до правди, як людям до сонця.
