обмерзла, наче в шкарлупі, як курча в яйці; то вже хіба й не треба їй ульги? Й зійшлось камбраття не менш десятка, а своїх було пять; та не було в голові, то в хаті тихо було. Десь-то хтось-то бренів в кутку, як джміль в-осені, а то все сиділи мовчки, й один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який „урок“? — питався; третій сидів, похнюпившись, та придивлявсь на руки, що поклав на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивився на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду попались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав розмову:
— Чому, панове, хоч не курите?
— Та кат-ма̀ тютюну! хіба свого даси, — озвавсь один.
— Чому й не дати? — каже Антосьо і з сим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.
Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл і задні передним через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.
— А доброго ти тютюну привіз! — каже один. — Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.
— Чому й не дати, — озвавсь Антосьо. — Хоч мало маю, та й сим поділюся. — І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.
— О, спасибі, — каже той. — А я тут курив ось яку запридуху, — подивись! — І показав чор-
