— Ні не бачив, — каже Люборацький.
— Ото! хіба-ж ти не чесався?
— Як би ні! чесався.
— І до дзеркала?
— Всеконечно, — озвавсь Антосьо й аж тоді догадався, куди діло йде: — а! — каже, — кабанчику! он ти куди стріляєш! — Та й поклав скрипку й кинувсь на його: — ти, — каже, — пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа, — гукнув, — будем кабана колоти! — Й звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.
— Ай! ай! — кричить той сміючись і ногами дрикга.
— Кричи: кві, — каже Антосьо, — то пу́стю.
— Пусти, бо бас ногами розібю!
— Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! — заговорили другі.
— Маєш щастя, що бас в ногах, — заговорив Антосьо, випустивши басисту, — а я-б тобі дав! Завтра скликав би добрих людей на душенину.
— Що-ж, братику, — заговорив той, — хіба я винен, що по тобі Христос їздив? — Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: — бас! чуєш, бас!
Тут відчинились двері і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.
Пішов гук по всій Палестині; хлопята зачували й зібрались послухати. Час був хочай і не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й „уроки“ почались, та кому те зубриння не доїсть до живих печінок? Душа-ж жива, тільки наче
