тобі й халепа! Уряд так і загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: — ти, кажется, вон смотришь з семинарії? смотри! — А кому таке по серцю? бився-бився, а на половині й втопився! То ретарва̀ й хилиться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би, поскарживсь, то уряд може-б що й поміг; та се вже значить бути донощиком, з начальством зіходитись, підняти на себе всю богословію, або й цілу семинарію. Та таки уряд там держить себе, що лекше до скаженого вовка приступити; то нічого: куди вітер віє, туди лозі гнутись.
І Антосьо, бувши в реториці, хилявся, гнувся, світив в очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що світить, та не гріє, — даремне, мовляв циган, у Бога хліб їсть. Та й се не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де самі музики жили. Сі не зважають уже на класи та на старшинство, а більш того, що заводять чергу й тим уже всі й посилаються, чія черга настане, як не знайдеться охочого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним козаком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата набється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та й іноді й складчина почнеться, — а там все піде до гори ногами. Не коли-ж частійш гуляють, як приїхавши з дому; в кожного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а справді шинкарям. І отсе саме минуло для Антося перше Різдво в семинарії. До дому він не їздив, бо далеко було;
