як би він потовк гимназиста, щоб не чіпав, ляшуга. Як на те-ж і гимназист попавсь йому на зустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці!
— Za co pan bijesz? — озвавсь той.
— Не прозивайсь! — гукнув Антосьо, та по щоці, та ще.
— Co ja panu winien? — кричить гимназист, впившись Антосьови в барки[1].
— Эге! ти ще й спинаєшся проти мене! — заговорив Антосьо й так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав ще скільки мордасів, — ви всі, — каже, — сучі діти, однакові! — та й чкурнув по-за дімками. Хіба там зменшав бігу, де здиба̀в кого. Обтріпавсь гимназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли наче в лапки грався, і червоні були, як раки.
Незабаром після сієї штуки, проте вже вересень на дворі був, у Антося на станції сидів о. Яким і Тимоха — також вже отець, тільки отець діякон, і скільки семинаристів сиділо, що там же стояли. Вже й з полудня звернуло, а вони ще не обідали: очікували на новаків, що були на екзамену — й Антосьо — та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, по--
- ↑ Барки — від бороди. Передня часть, що під шиєю, всякої одежини, похібна в бійці, як хочеш збороти. От і зветься вона барки.
