в душі молився: „Господи, допоможи!“ Антосьо, відома річ, пристав до Крутян, та не мав, чим горла запхати, то й почав теревені; чи вспів, чи не вспів він розсказати, як вакаціювалось, як до Камянця доїхав, де живе, — як щось іде — таке нечвидне, що й глянути гидко: на одно око сліпе, вид йому покрутило та повертіло; згорблене й все плечима зносить, наче що вбралось, мовляв, межи воши та й гризуть. Ішло воно просто до гурту.
— Куди! куди! — озвались Баряне. — Мимо, пташка з закованим носом!
— Хто се? — поспитав Люборацький.
— Донощик, — відказали йому.
— Еге? А як зветься?
— Робусинський.
— Я Робусинського зазнаю в Крутих. Сей там не був?
Не зразу відказали Антосьови на се запитання, бо не всі знали, проте відказав котрийсь:
— З рік, чи що.
— То се ж той самий! він у вторий кляс пішов з Крутих. Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що се? віспа його так поправила?
— Добра віспа! з руками! То школа̀ справилась. Гей! хто зна? розскажіть, хай новий чоловік послуха та й знакомим передасть, щоб вся семинарія знала, що воно за чадо!
Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса — ті, що не було, — відкашлянувся і почав:
— То, маєте, жили ми в одного столяра — нас чоловіка з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкошні,
