День був гарячий, сказано в серпні; сонце пекло, наче думало ввесь світ запалити; ворони по скалах хакали, рот пороззявлявши; вітер — щоб дихнув, листя повяло. Саме в сю спеку котив віз за возом все з семинаристами — та не з правдивими, а з тими новаками, що мають їх приймати в семинарію. Сим речинець по пятнадцяте серпня, то й посипались, мов з рукава їх вивязав; а старшим по перше вересня, то ті ще дома гуляли. Їдуть хлопці, позгорблювались; в очах безнадія світиться та переполох, а в душі дріжаки скачуть. Господи, Господи! що то буде? — кожен думає. Кожному в голові був той екзамен, що як митарства, так його не минути, коли хочеш в семинарію.
Між всякими візками та бричками та брикама була і знакома троскочуща невидимка пані-матки Люборацької — везла пан-отця Якима, пана Тимоху і панича Антося. Другі-ж їхали, куди кому довелось: хто прямцював у город, хто на Польських Фільварках остававсь, а сі потюпали Палестиною. Тут непоо́даль від пороховні дімок стояв гонтою вбитий, муром обмурований, причілком до Смотрича. Тут жив собі міщанин, що в його кватирував о. Яким ще семинаристом, то й послі заїздив, коли тільки доводилось бути в Камянці.
Ото-ж і тепер причалив до старого знайомого, щоб і Антося тут поставити, і самому перебути, поки діло скінчить.
Від города і від Польських Фільварків тут височенні кручі понахмурювались, наче ждуть жертви і сердяться, що не хутко йде. Так би й сказав, що
