роду з-віку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було се блаженство: як в пізні неділишні обіди, почали гості розїзджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як репях; а як виїзджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливости набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усміхались і мов би кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучше — нічого було говорити.
Наче спустіло обійстя, як виїхали Кукилівські — не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать — в грудях широко, та наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісенька хата.
Днів через два по весіллю Люборацька виряжала зятя під рукоположення в Камянець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, і Антосьо в семинарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.
— Слава Богу милосердному, — заговорила тоді пані-матка, — отже добре покійні татуньо кажуть було, що як Бог дасть, то і в вікно подасть…
— І дав же! — озвалась Мася. — Не мав що, та кацапа! Хоч би попович, та свій, а то рижий
