Антосьо став порядкувать, де брички поставити, що коням їсти давати.
Тим часом клуню вже давно причепурили: оббили килимами то-що, і там музики грали таки свої сільські, бо Чехи, що послали за ними верстов зо двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і Кукилівські: хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука о. духовника — сіла на скрині коло порога; в хаті душно було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:
— А ви, панно Анно, давно, пріїхали із пенсіона?
— Już tudzień minął — відказала вона.
— А я вот і не умію по-польски, — каже Антосьо, пересуваючись з стілця на стілець — все ближче до дівчини.
— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Галя.
— Учітесь, — каже Антосьо. — Вас же там учать?
— Uczą, ta wszystko ро polsku, — відказала Галя.
