аж полискується; жілетка пікова з синіми квітками і блискучими гудзиками; сіртук чорний суконний і шараварки якісь смуганисті на стременах. Сам брови нахмурив, задер чуба до-гори і з глубокомисною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: „да!“ — то осміхнеться і пальцем по-під ніс, наче вуса прогортає.
— Що се так довго нема з Кукилівки? — почав він, зустрівшись з матірю коло вогню, що на подвірі росклали.
Пекарні в пан-отців тісні, то на коліну більш-менщ велику оказію вже страву готовлять на дворі.
— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрябатись.
— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та се-ж не порядок, як не буде о. духовника.
— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.
Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шараварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх — хоч смичком води, як по струнах.
Незабаром приїхали і з Кукилівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і внуком-чвертокласником, на другій його невістка з дітьми; між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше — ще вчилась. Пішли сі до хати, а
