— Стало быть, моя; коли би не хатєла — сказала би, а малчанье знак саґласія.
Поглянув пан-отець на свою попадьку, що тутъ же стояла, оторопівши, і каже:
— Що йому казати?
— Та я знала-б, що̀ казати, та владика, — відказала пані-матка сумно.
— То-бо-то й біда, — каже о. Яким.
— Что ж? — заговорив Тимоха, — долґо-ль єщо?
— Тут нічого, — відказав йому пан-отець, — казав архирей, то коли береш, — я не перечу; аби дівчина пішла.
— Дєвчину-то не прасіть стать. Колі ти соґласєн, так завтра і к вєнцу.
— А сватання?
— Какоє тє сватанье? Павєнчаємса і пасватайомса.
— Та треба-ж весілля справить.
— Мнє вєсєло будьот с малодушкой! вот тє і вєсєлье. А я уж па бєлу свєту панамаялса, нє терпітся ждать. Атдахнуть хачу.
— То хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми-ж не в пустині живемо!
— Ми с табой развє не люді-та? а музика — чортова видумка — і без неё абайдьомса. Колі падапьом, то пєсонку сиграєм; а ти поскачеш. Ти, чай, не плахой скакун? У вас, я слихівал, харашо пляшут. Покажеш мнє сваю хахлацкую пляску.
Скипів пан-отець — от би в морду заїхав! — та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.
