— То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.
— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: як би ви, діточки, в манастир пішли, то лучче б було: зійде син Божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла-б у манахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще як би лиш се! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і Богу щиро помолиться. Господи-Господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розсказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Або-ж дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі до-гори.
Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівитѐ владику, то вони й почали збіратись.
— Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта зїсть, що за його вийду!
— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.
— Он хто вийде за кацапа, — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.
— Та хай він сказиться! — озвалась Текля. — Що̀ вам таке сьогодня! — І знов вийшла собі.
О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Пані-матки також не було: вона понесла закуску, та там і зоста-
