— І то правда, — озвавсь купець. — І вдвійзі завернули його в лист паперу; Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатував одну пляшку вина і роспили, — каже: за мною хай буде.
Через пів-години чи що у Пйотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!
Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, наче-б „на ту магалу“, ще й Кромберови, що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: „Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь випю за твоє здоровя!“ — Серце йому тьохкало, та аби за місто.
Оттак ішов Антосьо, виштатуваний на останній гудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитим соломою в драбини, і гейкав чоловік.
— А в нас, паничу, отсе колись весілля буде, — заговорив хурман, підїзджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.
— Як-то?
— Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то се ваші сироти? — Се, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би-то, й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.
