не пустять в семинарію. А попереду всіх їде віз-літерняк[1] чорними волами.
— То се до тебе коляса! — каже один Антосьови.
— Може до тебе, то так; а до мене приїде четверня „лихих“.
Так сміючись наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправжки до Антося.
— Ворочайсь до-дому! — гукнув Антосьо, — скажи хай колясу пришлють.
— Хай уже завтра, паничу, — озвавсь чоловік з воза, — хоч дайте волам відпочити.
До вечера та через ніч Антосьо роздумав, що доведеться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоловіка:
— Проси, каже, мене: я буцім буду не хотіти, а ти все проси; то я й поїду, буцім то твою волю вчиню. А за се тобі дорогою — знаєш!…
Саме як зійшлися камбраття зо всієї „сеі магали“, а хто і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:
— Їдьте, паничу!
— Та їдь уже, — кажуть камбраття, — тут сорома жадного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький їде, той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь, то кожен подумає, що який шляхтюга в поле, або до млина. Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі: ні стукне, ні гуркне.
- ↑ Так Подоляне звуть драбинясті вози, що снопи возити, чумацький віз там зветься васа̀г. — Прим ает.
