лиця, і медку — всього посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку, що й сісти нігде було.
— Чому до-дому не їздиш? — питають Антося камбраття вже перед другими вакаціями.
— Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайщі? Як пришле мати коляску, то поїду.
Люборацька й справді купила криту бричку на рисорах; вже сподівалась богослова, бо се курс кінчали, то готувала придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.
— Доки не пришле коляски, то — сучий син, коли поїду!
— Та поїдеш ти й верхом, пішки коло палички як стара матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах, щоб дорогою не боявсь.
— Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.
Таку розмову вели чвертоклясники вж перед публичним екзаменом перед „промоцією“ в семинарію. Через день і списки прочитали, й Антося назначили в семинарію; кому й похвальний лист дали — такий размальований та золочений, і Антосьови дали його.
Ідуть собі купами — то̀ ніби семинаристи, то̀ вже третьоклясники, то чвертоклясники; гуторять собі йдучи: як хто зодягнеться дома, бо вже в вищім клясі буде; а семинаристи: як то гуляли-б, як би не чортів екзамен в Камянці, що без його
