— Пяниця, сучий син! — заговорив сей, що клявся, як той заснув. — Йому пити! йому… йому, — каже, — ет! що й казати! От коли ми, братіку, козаки, то так! Ми й ще випєм! А правда?
— Правда, — каже Антосьо, — правда, братику! — І налив.
— Поцілуймось же!… — каже той, — поцілуймось!
Поцілувались і випили.
— А ти, сучий сину, пянице! — почав все один до того, що лежав долі, — ти вже не пєш? га? не пєш? — і почав штовхати ногою. — Чуєш? будеш пити?
— Мбу-ду, — озвавсь той і завив: — в бездні гріховній валя-а-яся.
— Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! — каже сей.
А той все: — неизслі-димую милосердія…
— Мовчи! — гукнув сей.
— Твоєго… — співав той.
— Залиймо його, Антосю, хай мовчить!
— Заливай! — каже Антосьо.
— Я ромом, — каже сей.
— Хіба я що? — каже Антосьо.
— Не будеш сердитись?
— На тебе? я? сердитись? братіку! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!…
Взяв сей пляшку й почав лити тому саме в губу.
— Брр-бр! — почав той, — бррр! всемирний потоп! Гвалт! — і обернувся потилицею до гори
