— На̀ й тобі десять, — з пихою, як який миліонщик, заговорив Антосьо.
— Овва! — каже сей, — бач, і в мене є! Випєм же тепер за здоровя Антонія Гервасієвича, що позичив нам грошей.
З сим словом налив склянку: — Твоє здоровя, Антоній!
Антосьо завязував капшук і не чув, а, може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.
— Чуєш! Люборацький! — почав той.
— Га! — каже Антосьо.
— Дай тобі, Боже, здоровя!
— Дай тобі, Боже! — озвавсь Антосьо.
І сей хильнув та й налив і каже до того другого:
— А ти чому не пєш?
Той мовчав. А на його беднюги надійшли, — спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.
— Чуєш, бра! — заговорив Антосьо, — чому, бра, не пєш?
— Не хочу!
— Ти вже сердишся?
— Сердюся.
— Та за що-ж?
— Як то за що? — каже той нахмурений, — чи-ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?
— Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав: — Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч, кажи в вогонь лізти — полізу!
