Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи.
Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй лучшого, як наливка.
Від Пйотрової треба було через яр іти, через два містки, а там ще степком по-за жидівськими домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, — то Мотря таки ген-ген забарилась.
Чвертоклясники тим часом трощили кавуни.
— Може курку, або гуску? — питає Антосьо.
— Як би так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небесні в пузі превітають.
— То й не треба! Може меду? — каже.
— Нам і так солодко, — відказали.
Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куріня; а що зернят усюди, то вже й Бог забув.
— Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши через поріг. — Та що-ж ви наробили? — додала вона. — Де вам і сі пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?
— Та клади де-небудь, — озвавсь Антосьо, — хоч і на кроваті тим часом.
— А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може віднести? я з такою умовою і брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.
