нуть не хоче. Й Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть низче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До сих то шараварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток, — тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на пядь шириною. Та й пришив же! — циганською голкою і суччю[1]. Тоді й натяг до сподоби. — Оттак виштатувавшись, надів кашкет на бакір, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить „стибнівкою“ взад і вперед по подвіррі, — за подвірря вийти не хватало сміливости. А сіртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний кгудзик иначий, — навіть білі були між чорними, — той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? ось він чвертоклясник уже, — пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо й хурмана привітав.
— Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? — думав собі хурман. — Хіба я не знаю, що̀ воно за птиця? Своя ж сестра рідне-
- ↑ Дратва.
