на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: „Царю небесний“. Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть і моряки не моляться так щиро, як отся бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, бють поклони, щоб Господь помилував. А вже як читають „Царю небесний“, то й перед смертію щирійше не помолишся.
Прочитали молитву; учитель тільки кивнув. Се вже мали за знак, що сердитий, й примічали. Як же скаже він: „садітєс“, то з душі як вітер повіє; як скаже: „сядьте“, то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою, або головою кивне, то всі позавмірають. І отсе лиш головою кивнув.
— Горе-ж нам! подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною сього не показав; всі повнурювались в книжку й ні чичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, або що: як статуї сидять. А учитель походив по класі й до „цензора“ („спекулатора“):
— Єсть розки?
— Єсть, — відказав той.
В „спекулатори“ назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Сей уже не боїтся, що битимуть, бо їх ніколи й не „спрашують“; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїтся: ану-ж, дума, розсердю, то від-разу до самого серця добере! — На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й по більше, щоб придобритись цензорови. Се звалось, „кубана̀ дать“.
Та „кубан“ все одно, що й хабар; то його й
