учителі, а мучителі! Отсе так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!
Так і зріс він ні-до-чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки „попромували“ його в четвертий клас. Та до сього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав Бог даровання, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на сей рік нових штук наплатав, що й не нарозсказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жадним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.
— А ви сякі-такі! — закричав молдаван, і вчепивсь до одного.
— Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутится.
Всі вже знали Антося й напосідались на його, то молдаван, пустивши того, кинувсь сюди:
— От я тобі, — каже, — ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, — каже, — злазь!
— Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.
— Злазь, тобі кажу! — гукнув молдаван.
— Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже обївся ваших яблук. Та славні-ж вони у вас!
Погукав той, погукав, та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдаван вже не скочить, бо високо виліз і в гилля вбрався, то-
