ой-ой-ой! ґаспадін учітєль, памілуйтє! ой-ой-ой!“ Як набєтся вдоволь, то й крикне: „давольно!.. слєдующій!“ І почав, наче-б то той просится: „ґаспадін учітєль! я вже буду учітся“. Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там „слідующаго“ позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: „ото тєбі, знай! ото учіс! А то ви уж разобралі сєбі!“ И на сей лад балакаючи, знов звяже різку, й знов теж починаєтся.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися: чепоруха була, то й сердилась, що призьби пооббивав, а їй треба мазать. Згодом і штовхать таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді й вийде з подвірря. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариєтся в солому і пухне.
— Чому ти не підеш, не побавишся, як торік? — каже мати.
— Не хочу я, — озвется Антосьо, — з мужиками заходити; — й піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали в-дома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: не даремно покійні було розсказують, що то будуть не
