на груди вперлась, так голову повісив; руки за спину заложив й волік патерицею за собою — не підпирався. Тепер в тій стороні причет в підрясниках ходить й з бородами, то пан-отці мусять ходить в рясі; а давнійшими часами причет був стрижений та голений, й зодягались, хто як міг: хто в сіртуку ходив, хто в свитині, а хто й добрий мав жупан, або бекешу; то пан-отці ходили без ряс: й по підряснику знати було, хто йде. Й о. Гервасій, хоч без ряси йшов, та всі його признавали, хоч би й чужосторонні: борода, коси та доземна одежина вже свідчили, що не проста людина йде, а батюшка. Й хто йде, кожен шапку зніме, „помай-бі“ скаже; хто йде, під благословенство підійде. О. Гервасій кожному, було, привітне слово скаже, нікого мовчки не пройде; а на сей раз й землі під собою не бачив, не то на подорожних ще придивлявся б. То всі зараз й пізнали, що не мала туга в його душу завітала. „Бач, кажуть, чогось зажурились наші батюшка. Я підійшов поблагословитись. — Га? кажуть. — А я: благословіть, кажу, отче-чесний! — Боже благослови! — Й більше ні слова. Адже сього не бувало?“
— Та-же ніт.
— Мабуть велика туга!
— Й я скажу.
Справді на душі в о. Гервасія, як в казані, клекотило; думка думку випереджала, а більш того, що жадної не було, тільки за серце стиснуло. Так притяг він аж до дому. Текля бігала по подвіррю, вгледіла й покачалась до його, кричучи: „татко! тат-ко!…“ Погладив її пан-отець по головці, та,
