— Пачему ти в класс не хаділ? — поспитав смотритель на екзамені.
— Нє било сапоґов, — відказав Антосьо.
— А пачему не учілся? — поспитав той.
Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:
— Нє било ахоти.
— Так вот ми поддадім йому ахоти. Взять єво! — гукнув смотритель.
Ростягли сіро́му й вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.
Останній празник сього року. Ковинського сключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо до-дому, Мася й не подивилась на його, все однакова була, та він перемінився: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога, та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухаєтся.
— Чи нема в тебе ку́ки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місци.
— Чого ти наче чужий? — каже мати.
Лупнув неборак очима й мовчить.
— Антосю! чи чуєш? — заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матери.
Антосьо лиш очима лупнув і почухався.
— Чого ти мовчиш? — допитуется Текля.
А він все мовчить, лиш очима поведе.
— А в нас баштан є! — заговорила мала в
