зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба йзів на паламарстві, а на долю не нарікає.
— Все-ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, а ніж паламарем.
— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й набють попереду. То не лучче-ж без клопоту обійтись? Я собі подам на „изученіє“ до якого дяка, або таки й до-дому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечерниці! І голова не заболить! А „приліжні“ все тремтітимуть, щоб не вибили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, й пишов вибриком, лиш закурилось.
В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.
— „По ліности“ тебе записали, — сказали Антосьови ученики, прийшовши на обід.
— Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кровати й ногами гойдаючи.
— А битимуть!
— Овва! хай бють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.
Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; й Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пійшов.
