конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. „Спросив“ його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.
Як сього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: „дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався“. — На третій день Антося знов вибили, на четвертий ізнов. Так і що-день били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.
— А що, — каже Ковинський, — як тобі здаєтся, добре ходити в клас?
— Та хай йому сто чортів!
— Ото було мене слухати, а не „приліжних“.
— Вже не піду більше.
— И добре зробиш!
— А як сключать?
— То що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в діякона, а там і попом зроблять.
— А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.
— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний таки чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та з-молоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й каєтся, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Як би не се, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем
