— А сею? — Антосьо каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; й чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На сей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.
Вже й черешні постигли, а Антосьо все „без сапогов“, і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в „косточки“, аж поки з класа не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увиходять аж три второкласники.
— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель.
— В мене чобіт нема, — каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.
— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як бють?
— То й не піду.
— Іди, дурний, — почали ті. — Що̀ ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні! — кажуть ті, — а як і вибють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як же втечеш отсе, то як смотритель приведе, так „на собранії“ вибють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.
— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!
— Іди, йди, — кажуть сі, — бо будеш каятись.
