— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці[1] ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулятор по сіртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне й, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кости розсіче.
Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосині приплете. Був такий, що й дріт уплітав; та його сключили „по великовозрастію“.
— Як ви все се знаєте? — спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: не дарма в третім класі! — Того то йому Антосьо каже „ви“, а він Антосьови „ти“; там по старшині все йде.
— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже „ти“ кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсти.
- ↑ Карточкою звуть цидулку, що записують; хто шалів у класі, і в церкві. — Прим. авт.
