а мучителі; не ученики, а мученики; то-ж то плачу було! На маму дивлячись, й дочки слізми заливались. Пан-отець же лиш сип — не так за чим, як треба було гроші везти, то учителям, то-що. А Антосьови байдуже: бігав собі по на-дво́рі та батогом вихльостував — ще й рад був, бо не приганяли до книжки. Та все таки заплакав, як прийшлось на бричку лізти. Високо так намостили, що наче дзвіницю на колеса взяли, — так то всячини напакували: й курей, й гусей — все печених, й печене порося начинене, й масла, й всього, всього, — сказано: дитина в чужий край виїзжала, в чужу сторону, аж за десять миль від дому, в Крути....
Мати сама й відвезла й отсе тільки рік минав, що його не було дома, а тільки сами дівчата. Любили його сестри й все було допитуються, чи скоро вже Антося привезуть. Й ждали того Кирика й Улити, як великодня.
Та ще далеко було до пятнадцятого липця, тільки червень недавно почався; в хазяйстві всяка робота йшла, — весняна кінчалась, а літня до початку доходила. Й пані-матка була коло шаровильника, а пан-отедь збіравсь сіно косити й пішов „коляндар“ почитати, як бачили-сьмо. Мася ж, зоставшись сама з сестрами, Орисю заставила начиння мити, а сама справлялась коло дійва. Й вже всюди вправилась, тільки ще оставалось буряну насікти для годованців. А вже з полудня звернуло, й сонце саме припікало.
В сю саму пору о. Гервасій тяг з двора — смутний та невеселий: борода йому аж кисткою
