— то пропав я! Хоч і видерусь або що, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.
— Эй! дядьку! — почав, — дайте позбіраю. — І став.
— Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.
— Хоч не мало, та й сього шкода: будуть же бити, то за кожен стрючок відболить.
— Ну збирай, — каже молдаван.
А все держить його за брижи, аж йому вязи затерпли.
Нагнувсь Антосьо; так збірає, так збірає. І молдаван нагнувся. Визбірав і рушили далі.
— То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.
— А на щоб я тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!
— Так ні?
— Та вже ж ні!
— То нате ж вам! — Антосьо каже. І з сим словом сипнув йому в очи пилом, що набрав у жменю, горох збіраючи.
— Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очи й присів.
Антосьови того й треба було, щоб брижи тільки визволить, то й чкурнув у пашні аж засвистіло, тільки поли мають.
Поки протер молдаван очи, то школяр вже другі гони минав.
— Бач цуциня! тільки сліди знати! — почав
