— А до кого, дядечку, поведете мене?
— Кажу-ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.
— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.
Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен бє й се не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.
— До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!
Вже місто видно було, як на долоні, й класи за містом; Антосьови все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.
Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося й повів; то всі знали, куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Як би де в яру, та близче, то поміч дали-б, а то далеко й на такому видному місци, що й не думай.
Йде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в лів пашні, аж вище голови тому молдаванови; й вже дільниці так з-на гони від них.
— Як введе в дільницю, — подумав Антосьо,
