— Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.
Роззувсь Антосьо, й вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили й пішли далі; вийшли на дорогу й пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: „до Бога молотити“, то знов „ціп урвав“, „ціп урвав“; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розсказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А з-заду молдаван лап Антося за комір!
— Ай! — скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чія-то рука так цупко схопила його за брижи.
Ковинський ішов по другій бік дороги й зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати й навіть не вгледів.
— А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як у-торік! Яж тобі дам горох! поведу до смотрителя.
— Дядечку! я ще вперве, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, як би знав, що се ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяіна.
— Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!
І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі в-осени, а далі душа й на мірі стала.
Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — Й почав:
