няв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.
Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака̀.
— Він? — показав Карман Іванович.
— Він, здається! — озвавсь Гава.
— Він, він, — каже Папуша.
Й Антосьо глянув: хто-б се такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоіще; звавсь Ковинський; літ мав з шіснадцять.
— А що, Ковинський, — почав Гава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а сей його, й мовчать.
— В дорогу, чи що? — каже Папуша.
— Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.
— Люборацький! ступай за ним! — каже Гава.
— Куди? — питає Антосьо.
— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут таки, а коли підем, то до твоєї станції.
Рушили хлопці в долину на сонце.
— Глядіть же, не опізняйтесь, — сказав Папуша.
— Добре, — відказав Ковинський. — Й пішли.
— Куди се нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.
— В горох! — відказав Ковинський.
— В чий? — пита Антосьо.
— Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.
Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.
