У Люборацької був брат пан-отець — людина добра й на розум йому не збувало. От він і каже:
— Що ж сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було-б ось як далі попитати: я однак бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити-б? Поїду я до Камянця та подам в перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семинарію, чи „не согласен“ хто женитись з такими-то сиротами, бо на їх приход подається такий-то пан-отець? Як що судилась доля, то озветься; а як ні, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж сестро, знаєш мене; я тобі не стану в кривду. А коли дасть Бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з сього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.
Подумали-подумали, та й написали прошеніе, і о. Яким поїхав до Камянця.
Не день, не два телижився о. Яким, нім забреніло перед ним Камянецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком — Польськими фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були й заїхати нігде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої вітряної брами; звідсіль почав і діло робити.
А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен — і вінець або конець. Богословія
