отця не мати? Подаваймо супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що й під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?
І частувала пані-матка, й просила — нічого не помоглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти?
— Як би ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що иншого, а так… доки нам ждати!
— Та може якій сироті Бог долю пошле, — каже благочинник.
— Ге! хіба се сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.
— Та майте Бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здрігнуться.
— Ми вже, пан-отченьку, пошанували память покійного батюшки. Дивіться сами: пять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супліку — хай дають нам пан-отця.
— Пождіть ще з місяць; може, дасть Бог і сиротам, і вам.
— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! Бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?
— Та буде ж.
