була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався й доріженьку протирав. Сей було приїде тугу розважити.
— А що пані-матіночко, — каже, — й вам лихо, й у мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.
— Та що вам за біда? — озветься пані-матка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на вязах висять!
— Не тужіть, пані-матинко, — якось-то воно буде.
— Коли-б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо й сам собі дорогу пробє.
— Над сиротою Бог з калитою, приказують люде, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!
— Коли-б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.
— Не тужіть! моліться, — може дасть Бог, що й куца вивезе.
Се тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарий був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідських попів. А чужий пан-отець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люде, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого пан-
