гослов, то так й розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, й добре за голову стискала, а все таки чути було „кир-кир“. В печи загоготіло; як і пані-матка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розсказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, й коли обжинків сподіються, й скільки пнів пасіки, й скільки роїв, й все, що треба в хазяйстві, говорив, розсказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще Ляхи були, то й їм було з ким розмовляти; та сі не довго мешкали: пані-матка не любила Ляхів, і вони се добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.
Пані-матці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись з панянками: замявся зараз, закахикався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, — качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, й він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:
— Покійний о. Гервасій, памятаю, горіхів давав…
Мася мовчала; а він додав: — вам, думаю, жаль за о. Гервасіем?
— Mnie? — озвалась Мася, — nie miała bym, za kim ubolewać!
— То-ж ваш отець!
