мов би й насправжки вони так раді, що зуздріли богослова.
А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся й сів — та де-ж? коло самісинького порога — й почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять й не двадцять раз, а пиши — сто, або й більше.
Всі мовчали, дивились, мов би ждуть якого змилування Божого. От богослов й почав:
— А у вас чудо — не образи, панно Маріє!
— Niczego sobie, — відказала Мася.
А Ляшки й собі кинулись дивитись на образи, й один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! заріз і завважав! не ми, сліпота! — Й на богослова повитріщали очи, що-то він ще скаже. От він й почав:
— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один Ляшок у другого.
— Ніт, — каже сей, — не бачив.
— А ти? — питають третього.
— І я ніт, — каже той.
— Бач! а нам й в голову се не приходило! — заговорив первий, — що-то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А се, панно Маріє, Богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались Ляшки. — Що то око! богословське око, та й годі!
