ський, й мав сина Йвана в богословії. То сей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семинариста: а ні сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до-ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то але острах його візьме, — й сказав би, й боїться; приступив би, й не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. Й Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські пан-отці були йому знакомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знакомі були сі пороги, та переступав він їх ще „пимперлямъ“, а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де-ж пак — богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина й матері честь: „богослова родшую“ як не поважати? Ото ж входить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо але ляснуло. Тоді обернувсь до ляшків й рекомендується, що так й так: ученик богословії — просю любить й жалувать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один Ляшок, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкові! ге!… Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкові! ощасливте нашу компанію, — просить.
І щоб вам котрий вусом моргнув, або що,
