— Дай тобі, Боже, щоб ти добра дійшла.
— О! яка ж богомільна! — подумала Маса. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розсказували, що як зближиться анцихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.
— Отсе ж, — каже, — й моя доня так.
Верховодила Мася над матір'ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок; всюди ними попихалась; а сама, як пані, тільки погукує: „а се подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди“. — Чому ж сама не піде? — не смій й рот роззявити: так зразу й зацабанить, або ще й побє добре, аби лиш подужала.
Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи: — „мамуню, — скаржиться, — а Мася бється!“ — То мати й прийде: — „чого ти, дочко, бєшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе“.
— Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.
— Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?
— Ні, не така, — каже Мася.
— Эй, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!
Й піде. А Мася дума: „чого-б точитись отсій попаді? отам корпала-б-ся, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться“. — Вона все по-лядськи балакала.
Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, й себе так високо ста-
