— Що се ти, доню? то так до матері?
— А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.
— Опамятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти сповна розуму?
— Коли б ще й в вас такий був, — відказала доня, — то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світови ладу, то не мішайтесь.
— Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.
— Й добре зробите!
З тим і розійшлися. Мася зробила по своєму.
З сього часу й пішла своїм Богом коло всього.
Все з ляхами та з ляхами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви й носа не показувала — хіба на Різдво та на Ведикдень, й то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбіралась, як павич; останню краплю крови, як то кажуть, тягла з матери та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. Й ходила, погойдуючись та підківками поцокуючи. А ніколи й за холодну воду не бралась. З матери останні поти ллються, а доня каже: — „на те ви — попадя“.
— Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?
— Волію буть шинкаркою, а попадею ні за що.
— Ей доню! будеш плакати на свій дурний розум!
— Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з сих.
