чого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився Богу, — в дорогу, значить, збірався — в далеку! аж на той світ, до Бога!
Ішли роки за роками. Минуло їх аж пять, а на щастя сиротам й не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали й хліба шматок, й голі не ходили, ні босі, — все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, — в семї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і в сам-перед загадала „жало̀бу“ шити.
У наших Русинів в тій стороні ось яка жало̀ба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день; дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки звязують волосся з-заду, щоб в очи не падало; хлопці й дівчата, там скільки треба, не співають, і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Се була перва додільна одежина в Масі. Й хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівовання. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьови понашивала стьожечки по сіртуці.
— Що-б отсе вигадувати, — почала мати, — то воліла дати б ті гроші на молитви.
— Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася, — ось ідіть там до печі!
