— закричала Текля, як у труну загрукотало, й стала пручатись у старости на руках… — Ай!… На що ви татка пригортаєте?…
Що вже її не говорили, ніщо не подіяло: верніть та й верніть мені татка! на що ви їх землею прикидали їм там тяжко буде! вони там задушаться!
Так і до-дому принесли малу щебетушечку, що все плакала.
Справили обід, як годиться; й хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То Солодьчане згадували свого пан-отця.
— Адже добрий був небіжчик?
— Та хіба я що?
— Та нічого; але пан-отець добрі були?
— Та-же!
— Оже не буде вже такого!
— Мо, що й так.
— Ге!…
Горе всяким сиротам, а попівнам і Бог забув. На Поділлю попи не мають жадних маєтків, хіба хату, то-що, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий пан-отець, збере суд й викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просить архирея, щоб почислили прихід за сиротами. Як се вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та „руги“ який день й сяка-така капанина буде з парафії — то за треби, то з приносів.
Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; пані-матка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця пан-отця, що ні-
