з рук випаде. Й біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, й сльози наче завязав, наче камінем їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась — так ніт. Текля ще дуже мала була. Ся почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?
— Біжи, сину, буди!… хай встають! — казали баби.
Піде маленьке й термосить тата: — вставайте, татку! ось люде до вас прийшли!
Й біжить назад, — не встають, — каже, — та такі тверді та холодні!… а!…
Так біга, жибонить, та й засне.
Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Сей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, й таки мав серце хлопчаче, що й в лѐщатах пищить. Сьому не збувало на сльози, та не довго: розболілась голова, що куди, й він ліг десь в соломі та й думав-думав й заснув.
Що вже людей ішло за гробом — й старе, й мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні та невеселі; хіба старці, що чули „тлустий“ обід. Сі тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: „а дай зе йому! та подай зе йому дусі спасенія, гріхів отпусценія“. — А в душі думають: „а пироги гаряці, потрави кипяці, та молосьну касю на братію насю“…
— Ай-й-й! на що ви татка землею пригортаєте?
