він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був-не-був батько, а все-ж він батько; його благословенство й зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволить.
— А покійні, — додала дякивна, — так довго вас кликали: „Масю-Масю! де моя Мася?“ Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, та наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позавязувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж отсе тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: „піди, Тетяно, до Росолинських: вона там“.
Прийшла Мася й оклякнула по-католицьки. А батько лежить на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась і, може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до роспуку — та й сум її взяв. А сльози не було: й за серце стиснуло, й соромилась.
Над о. Гервасіем вже пра̀вило аж чотири попи, всі в чорних ризах; в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки справляли, жито дожали, й покійний запрошав женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патра̀хиль замотаний. О. Гервасій в йому, було, з кропилом ходить, вивід читає, ходить сповідати. Кому тепер воно зостанеться?
Не плакала Мася, та й пані-матка не плакала, й Орися ніт. Пані-матка ходила, як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, й тільки шупортається — те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розібє, як кладе; друге само
